Чи потрібна художній літературі окрема онтологія?

Кожен, хто матиме на меті заглибитися в проблему онтологічної сутності мистецтва, змушений буде виходити з початкового й основоположного протиставлення “мистецтва” і “життя”, у трохи гіршому формулюванні, “мистецтва” і “дійсності”, з субстрату якісно художнього і якісно нехудожнього, так мовби цей останній займає нижче місце в ціннісній ієрархії. Тож, очевидно, змушений буде допустити можливість онтологічної своєрідності мистецтва або онтологічної різнорідності мистецтва та життя, неначе вони перебувають у різних реальностях і мають одне до одного опосередковане відношення. Саме це протиставлення, хоч ми часто трактуємо його як апріорне, є непослідовним. Адже ніхто не заперечуватиме, що мистецтво розгортається житті, а не в ізольованій лакуні. І що життя продовжується в мистецтві, пронизує його, становлячи лише середовище його розгортання. Людина, яка читає книжку та поринає у світ улюблених героїв, не припиняє жити й не переміщується фізично в уявлений художній світ. Коли шаленіють світові стихії і герой перебуває на межі загибелі, читач і далі сидить на своєму місці. Зображений час не перекреслює та не усуває час читання. Можна заперечити і сказати, що читач перебуває в полоні уяви й живе за законами уяви. Але уява як особлива здатність людського розуму не конституює іншої, паралельної реальності. Бо коли читач відведе погляд від книжки і погляне перед собою, “повертаючись до життя”, робота уяви не припиниться. Уява задіяна і в чуттєвому сприйманні як складній реакції на чуттєві подразники, і в раціональному пізнанні. Те, що ми називаємо художньою уявою, сповнює все наше життя, бо і в житті є місце для вигадок, мрій, марень, видінь. Так само як є там і місце для героїв, історії яких читаємо в книгах. Незалежно від того, мають уявлювані предмети, дії і ознаки відповідники в реальності чи ні, уява, яка працює в житті, і уява, яка працює в мистецтві, — явища одного ряду. Тому, очевидно, уява не належить до конститутивних ознак мистецтва. Узагалі потреба говорити про уяву постає тому, що і в житті, і в мистецтві ми послуговуємося мовою. А мову ми використовуємо, як відомо, для того, щоб якось налагодити комунікацію, порозумітися. Як і більшість життєвих подій, мистецька подія є комунікативним актом, діалогом поміж двома співрозмовниками – автором і читачем. Комунікація ж можлива тоді, коли є ідеальний медіум. Попри те, що мова здатна передавати найтонші нюанси смислів, саме вона виконує роль цього посередника. Тому є сенс у запропонованому Ф. де Соссюром трактуванні лінгвістичного знака як поєднання не “назви” і “речі”, а “акустичного образу” і “поняття”. Завдячуючи спроможності називати поняття або узагальнений предмет, який об’єднує ознаки цілого класу предметів, мова й реалізує функції комунікативного медіуму, середовища порозуміння.

Незважаючи на те, що мова може малювати і передавати не менш гострі та яскраві образи, ніж уява, між нею (мовою) в її комунікативно-інформативній функції та уявою існує різкий контраст: зображений словом предмет можна нескінченно довго уточнювати, конкретизувати, індивідуалізувати, нафантазоване ж уявою вже є до межі яскравим, точним, конкретним, оскільки фантазія завжди індивідуально неповторна, єдина, чиясь.

Це не означає, що й слово не може бути таким, особливо його акустичний образ. Відомі випадки, коли художній твір оперує мовою, яка спроможна більше виражати, ніж зображати. Одначе орієнтація на загальне в мові художнього твору має місце доти, доки художник узагалі має на меті себе репрезентувати, тобто доти, доки виправдана творча потуга автора. Коли автор пише твір, здійснюючи комунікативну дію, прагнучи повідомити або донести щось важливе до читача, він мусить послуговуватися мовою, тими словами, які, за поеткою кажучи, “були уже чиїмись”. І якщо він сам не має наміру опановувати свою уяву, це зробить мова. Вона пригальмує соковитість уяви, її межову наповненість, індивідуалізованість та неповторність. Хоч яким конкретним може видаватися авторові задум, реалізація його підпорядкована граматичним законам мови, а тому й комунікативній доцільності, мовному донесенню. Саме те, що автор мусить прилаштовувати свою уяву до граматичних законів мови, створює додатковий простір для уяви читача, яка домальовує, заокруглює, уточнює образи, які вкладено у медіум мови.

© Тарас ГОЛОВАНЬ