Нинішня культурна ситуація в Україні прикметна тим, що значна частина сектору культури поволі комерціалізується. Не є винятком і література галузь, в якій дедалі частіше з’являються більш-менш успішні комерційні проекти. Але, по-перше, комерційно успішними можуть бути не всі жанри літератури, а лише розважальні, легкі, тобто ті, які зазвичай становлять масову літературу, бо саме на неї, і це природно, існує найбільший попит. По-друге, для комерційного успіху літературної продукції художня цінність, якщо тільки вона не впливає на грошову вартість, — і це найважливіше — не має принципового значення, тож може бути зігнорована. Ось цей, другий випадок, коли виникає конфлікт між власне мистецтвом та комерційною вигодою, становить одну з ключових — гострих і небезпечних — проблем комерціалізації літературної галузі. Пущена на самоплин ринкових механізмів, перетворена на інструмент комерційної вигоди, очищена від набридливої вимоги рахуватися із законами мистецтва, література перетворюється на “чтиво”, паралітературу, у якій усе підпорядковано самій лише розважальності, механізмам заволодіння читацькою увагою. У такій літературі існує небезпека обмеження тими кліше, шаблонами, сюжетами, характерами, які визначать її читацьку популярність, а отже, й ринкову конвертованість. Механізми перехоплення читацької уваги діють лише в одному напрямку — комерційної вигоди. Напрямок формування читацьких смаків свідомо та відверто ігнорується. Приблизність і нерозкритість характерів, невмотивованість вчинків персонажів у такій літературі нормальна річ. Така література, немов найгірші телевізійні серіали, може триматися на кількох загальниках: сцени скандалів, викриття, зведення рахунків, насильства, порнографії тощо.

У культурі, що комерціалізується, письменники опиняються в подвійній — зовнішній і внутрішній — залежності. Зовнішня полягає в тому, що в умовах ринку автор залежить від видавництва, з яким його зв’язує контрактна угода на видання, рекламу та презентації творів. Контрактні угоди з видавництвами часто підписуються на нерівних умовах, і не маючи альтернативних засобів заробітку, письменники погоджуються на невигідні для них умови, на низькі гонорари тощо. Внутрішня залежність — конфлікт, який переживає кожний письменник, що намагається заробити з продажу своїх творів, — між швидкістю письменницької активності, яка зазвичай повільніша, і швидкістю серійного відтворення комерційної літератури. Іншими словами, між письменницькою пропозицією й читацьким попитом на серійну масову продукцію.

Онак найголовніша проблема комерціалізації культури полягає не в тому, що комерція несумісна з феноменом культури, а закони ринку — з культурними цінностями (цей процес є закономірним, отже, й неуникним), а в тому, що адепти культури не завжди усвідомлюють реальності та масштабів комерціалізації, неуникності цих процесів. Культуру та комерцію досі протиставляють, зіштовхують в антагоністичних зударах, немов це відвічні вороги, немов культура не має жодного відношення до ринку та ідеального ринкового товару — грошей, немовби ринок не є повноцінною складовою культури. Таке протиставлення призводить до сумних наслідків. Занепад галузей культури, девальвація культурних цінностей без перебільшення є прямим наслідком недооцінки реальності ринку та впертого опору процесам комерціалізації.

Ось типове міркування одного із сучасних письменників про літературну галузь, основану лише на комерції: “Бо чтиво — це не література, а технологія, такі проекти елементарно “ліплять” за законами не письменства, а ринку, маркетинґу, менеджменту тощо. Це виглядає так: видавництво “купує” автора, забезпечує йому пристойну платню, групу інформаційної, сюжетної, редакторської та іншої підтримки, організовує рекламу, піар і дистрибуцію, чим займаються, зрозуміло, фахівці з цих галузей, — і в результаті виходить “продукт”, який просувається на ринку. Такий проєкт розраховується на три-п’ять років, протягом яких видається книжкова серія й отримується з цього прибуток. Власне, заради прибутку це й затівається, і ніяких літературних “фішок” поза цим навіть шукати не варто”.

Отже, “чтиво”, “зліплене” за законами ринку, різко протиставлене “літературі”, “письменству”. Але настільки це протиставлення правомірне і чи не призводить воно до “легітимації” “чтива”, яке так упевнено викреслюється з літератури? Чи не заперечуються при цьому закони виникнення та функціонування словесної творчості?

Окреслене протиставлення не має нічого спільного з професіоналізмом у літературі і є наслідком нефахового ставлення як до масліту, так і до ринкових механізмів виготовлення літературної продукції. Літературу, основану на справжніх художніх цінностях, потрібно не протиставляти чтиву, зліпленому за законами ринку, а зіставляти, вносячи в це останнє художній смак і закони мистецтва, упливаючи на художні смаки публіки, виховуючи їх. Література не може перебувати поза ринком, але ринкові закони можна зрівноважити й відкоригувати законами мистецтва. Це означає, що слід професійно поставитися до творення масової літератури, професійно підійти до творення гостросюжетності, легких жанрів, низькопробну, але комерційно успішну літературу піднімати до художньо вартісної суто літературними засобами.

Отже, наскільки правомірне протиставлення комерційної та некомерційної літератури?

Напевне, цей рівень протиставлення не витримує жодної критики, бо:

1) Основу так званої комерційної літератури становить масова література. Разом із викресленням із літератури особливо одіозних зразків масової літератури, існує небезпека викреслення й самих її жанрів, що часто й стається. Викреслення творів із літератури з огляду на їх жанрову приналежність не має нічого спільного з літературним професіоналізмом.

2) В умовах ринку опиняється будь-яка література: і якісна, і бездарна.

Протиставлення літератури і масової літератури, тобто одних жанрів та інших, мало б бути замінене протиставленням високохудожньої та низькопробної літератури, незалежно від того елітарна вона чи масова, некомерційна чи комерційна.

© Тарас ГОЛОВАНЬ