Письменниця Люсі Еллманн написала роман «Качки, порт Ньюбері» одним довгим реченням, яке містить 426.110 слів, або два мільйони знаків, якщо не брати до уваги відступів.

Речення, яке заповнило 1000 сторінок, починається зі слів, повторених багато разів: «the fact that» («річ у тім, що»). Слід зазначити, що Люсі Еллманн – дочка Річарда Еллманна, дослідника Джеймса Джойса, і багато в чому наслідує оповідні техніки модерністського роману, підштовхуючи потік свідомості до його безпосередніх меж.

У книзі «Качки, порт Ньюбері» ідеться про життя звичайної американки середнього віку зі штату Огайо, дружини академіка та інженера Лео і матері чотирьох дітей (найстарша дитина – з попереднього, менш вдалого шлюбу). Колись вона викладала у коледжі, тепер, переборовши рак, стала домогосподаркою. Жінка розповідає про свою денну рутину: приготування пирогів на продаж для місцевих кав’ярень та ресторанів, своє ставлення до різних фільмів, музики, тварин тощо. Її асоціації вільнозміщуються від одного до іншого, часто-густо породжуючи гру слів:

«…річ у тім, що, може, всім батькам подобається бачити, що їхні діти сплять, частково тому, що батьки можуть дозволити собі брейк, кава-брейк, перерву, перепочинок, брейк-данс, біт-боксер, каскадер, річ у тім, що собака на Youtube грає на фортепіано і виє, і справді здається, ніби їй це подобається…» (переклад Ганни Гнедкової).

Жінка просить пробачити її за балакучість, зазначаючи: «річ у тім, що хворим на рак завжди радять записувати спогади, ну, то ось мої спогади».

Роман нагадує своєрідний каталог, список миттєвих вражень, але поступово внутрішній монолог безіменної оповідачки стає чимось ширшим – історією про любов, втрату і долю рідної нації.

З огляду на наративну техніку ця історія формує новий тип аудиторії, що читає роман задля «насолоди від тексту», унаочнює хаотичність людської свідомості й штучність «традиційної» оповіді: «річ у тім, – пояснює оповідачка, – що мозку доводиться нехтувати багатьма думками, щоб давати собі раду з життям». Наш мозок постійно працює зі спогадами, снами, мріями, страхами, образами, сценами з фільмів і книжок, які виринають, перериваючи наші думки. Саме цей процес і препарує роман Люсі Еллманн, звичайно ж, не без алюзій на знамените печиво Марселя Пруста.

«…річ у тім, що мадленки схожі на маленькі зачіпки пам’яті, але, відкусивши від однієї, ви замикаєтесь у спогаді, річ у тім, що все своє життя пума була самотня, вільна й безіменна, а тепер у неї є ім’я і більше немає волі, і це трохи лякає, а може, мене лякає саме думка про те, як вона жила дотепер, така самотня й схована від решти світу, річ у тім, що я переважно доволі самотня й захована від решти світу, але не так, як ця пума…» (переклад Ганни Гнедкової).

Нагадаємо, що досі найдовшим подібним романом був «Зона» Матіаса Енарда: написаний одним безперервним реченням, він закінчувався крапкою на 512 сторінці. Майк МакКормак, використавши ту саму техніку, розтягнув «Сонячні кістки» на 216 сторінок і не поставив наприкінці ані крапки, ані коми. Тепер, за попередніми даними, Люсі Еллманн може потрапити до «Книги рекордів Ґіннеса» зі своїм досягненням: її заявку прийняли на розгляд.

Люсі Еллманн – авторка пів дюжини романів, серед них – «Солодкі десерти» (1988), відзначені літературною премією Ґардіан, «Цятка у Всесвіті» (2003) та «Мімі» (2013). Роман «Качки, порт Ньюбері» («Ducks, Newburyport») вийшов друком у видавництві «Ґеллей Беґґар»: постійний видавець Еллманн, «Блумсбері», відмовився друкувати книжку. «Ґеллей Беґґар» не вперше «ризикує» видавати тих експериментаторів, від кого відвертається решта видавців: те саме трапилося і з нині успішною письменницею Еймір МакБрайд.

Переклала Ганна Гнедкова за матеріалами The Times.

Джерело: Читомо